Леля, 46 - 11 апреля 2007 23:31

Ця ніч була саме з тих, коли хочеться зателефонувати найближчій подрузі і поскаржитися на своє життя. На жаль у неї не було найближчої подруги, у неї взагалі не було подруг.
Іншому у таку ніч кортіло б добряче напитись, але вона чудово розуміла, що може зробити пляшка з людиною. Варто дати собі бодай найменше послаблення і… про наслідки важко згадувати. Тому вона сиділа вкрита липким холодним потом на підвіконні, смалила одну цигарку за іншою і намагалася пригадати яке саме жахіття змусило її чергового разу прокинутися від власного крику.
Стара розтягнена на всі боки футболка липла до сполотнілого тіла, розпечене за день повітря важко заходило в легені, але всі ці незручності здавалися зовсім незначними. Тому що саме зараз вона випливала з нічного божевілля. Сама.
Вона завжди долала власні страхіття сама. Ніхто не приходив їй на допомогу у таку мить. Лише одного разу… Але то було давно і про це не варто було згадувати.
Дівчина майже ненавиділа себе в ці хвилини – тряслася, немов осикове листя, не знала куди подіти руки, не потрапляла запальничкою до кінчика цигарки.
Спати вона сьогодні вже не зможе. Який тут сон, якщо навіть одна думка про те, щоб лягти в ліжко і заплющити очі. Змушувала її відчувати пекельні муки. Вона цього не витримає. Завтра буде день. Завтра їй під силу буде все. Але у цю мить вона просто не могла опанувати себе. Тому й сиділа у темній кімнаті з відчиненим навстіж вікном і шаром ппилюки, який злегка ворушився під слабким подихом вітру і мовчала, курячи одну цигарку за іншою, тупо дивилася прямо перед собою, намагаючись придушити вихор почуттів в душі.
Завтра зійде сонце. Завтра буде новий день. Завтра вона зможе жити далі…

• 
• 
•